Все почалося з MS Office і Windows XP, коли Microsoft зажадала обов'язкову активацію програмного забезпечення, такого як Microsoft Windows XP; Microsoft Office XP; Adobe Photoshop CS; Cute FTP; Digimap для Palm тощо, через Інтернет. Багато виробників радо послідували цьому прикладу, але деякі з них пішли ще далі: вони примушують своїх покупців до реєстрації з вказівкою повного імені і домашньої адреси, хоча це заборонено законом про інформацію. Сьогодні вже жоден розповсюджувач музики та кінопродукції не обходиться без подібного цифрового контролю. Такі формати файлів, як Microsoft WMA або WMV, забезпечують виробників можливістю накладати найбільші обмеження: на кодування, термін придатності матеріалу, кількість його користувачів та інше. Це і є DRM (Digital Rights Management). Іншими словами? DRM – це управління цифровими правами користувача. Тобто це контроль над нашими з вами правами, дорогенькі.

І ось вам деякі з «улюблених» методів DRM: Водяні знаки (найм'якша форма цифрового нагляду): Наприклад, компанія Popfile в «водяному знаку», розташованому усередині файлу МРЗ, не вказує ім'я покупця — це не дозволено законом про інформацію, — але зафіксований унікальний номер покупки. «Водяний знак» такий стійкий, що його можна прочитати навіть після того, як пісня буде скопійована на лазерний диск. За заявами самої Popfile, вони не прихильники жорсткої лінії: «Ми як виробник дисків, хочемо захистити інтелектуальну власність наших композиторів. Проте ми також повинні дати можливість нашим клієнтам слухати музику де завгодно і в будь-який слушний для них час». Або інший приклад - іспанська компанія Weblisten.com. Портал пропонує музику у форматах WMA і МРЗ. Файли МРЗ забезпечені «водяним знаком», який містить необхідні відомості про покупця. Файли WMA, за твердженням продавця, потрапляють до користувача без яких-небудь «водяних знаків» або DRM. Дивно, що музична індустрія Іспанії спокійно дозволяє собі те, на що в багатьох західних фірм не вистачає сміливості: музичний портал з необмеженими правами на користування скачуваної музики. Та, на жаль, композиції, одержані від Weblisten, можна використовувати тільки на території Іспанії.

• DRM – ліцензії, обмежені у часі: Наприклад, компанія T-Vision, онлайн-відеотека найбільшого провайдера Німеччини, продає DRM-ліцензії на проглядання відеоконтенту, дія яких закінчується через 24 години! Ви уявляєте? Використовують для цього технологію Microsoft Windows Media Codec 9. Інтегрований в неї Windows Media Rights Management відповідає саме за те, що термін проглядання фільму закінчиться через 24 години прокату, навіть якщо фільм буде скопійований і збережений.

• Live DRM : Це технологія Microsoft для прямих трансляцій в Інтернеті. Її перевага для продавця полягає в тому, що передаваний контент не може бути одержаний ніким, окрім зареєстрованого клієнта. Недолік для користувача: можливість відтворювати одержані дані тільки за допомогою Windows Media Player 9 — про альтернативні плеєри можна відразу забути.

• Light Weight Digital Rights Management (): Полегшений варіант DRM вибрав Інститут інтегрованих схем Фраунгофера. Він дозволяє використовувати цифровий зміст без яких-небудь обмежень, а інформація про покупця повинна перешкодити лише тому, щоб файл виставлявся на мережних біржах обміну (в принципі, вищезгадані «водяні знаки» - основний метод дії LWDRM.

• Обмеження кількості записів інформації на диски: Портал Musicload проводить таку політику: файли WMA ви можете відтворювати на ПК скільки заманеться, але записувати їх на CD можете не більше трьох разів.

• Обмеження числа комп’ютерів, з яких файл запускатиметься: Ну, це, звісно ж, витівки компанії Apple, яка робить ставку саме на DRM і при цьому не є такою щедрою, як Popfile або Weblisten. Файли, що продаються нею, можна копіювати і записувати на аудіодиски, але не більше ніж на чотирьох апаратах. Як вже було сказано, щоб виключити можливість розповсюдження незаконних копій, DRM містить дані про покупця. Крім того, він забезпечує файли спеціальним ключем, який генерується з поєднання серійного номера жорсткого диска, версії BIOS, імені процесора і ідентифікаційного коду встановленої версії Windows. Компанія Apple, здається, знайшла золоту середину в даному питанні: музичні файли просто не вийде скопіювати. При спробі відтворити файл на іншому ПК плеєр iTunes спершу перевірить, чи підходить ключ музичного файлу до встановленої апаратури.

Це лише деякі з малоприємних знарядь DRM, але їх об’єднує одне – будь–який клієнт розглядається як потенційний злодій. Звичайно, власник прав повинен захищати свій товар від піратського копіювання. Незрозуміло, проте, чому будь-який інтернет-покупець наперед підозрюється в намірі зробити піратську копію, чому він може лише обмежено використовувати куплений файл? Тим більше, що цей захист, хоч він усім завдає чимало незручностей, створено для «чайників», а якщо в тебе є ліцензійний аудіо чи відеофайл «з потрібним ключиком», перевести його в формат, який не містить захисту, буде не складно. Технології DRM існують не тільки для галузі розваг. Охорону прав можна використовувати так само, як в музичних або відеофайлах, в файлах інших форматів. За часів розвитку технології DRM це не жарт, а реальність.

Але, як не прикро, DRM придумали ті, хто надто ласий до поживи, і наживається на цьому, більшим чином, продавець, а не автор і не митець, якого навіть не питають, чи він згоден накласти на свій витвір саме таке обмеження, а шанувальників своїх поставити саме в таку «позу».

Мораль. Чи все це не наштовхує вас на думку про Creative Commons (ліцензію, на основі якої діють більшість вільних витворів мистецтва), як набагато більш людяну? Світ виграє, якщо люди діляться надбаннями і об’єднують свої зусилля у прагненні чогось досягнути разом! Адже поодинці цього досягти просто неможливо.

І, наостанок, риторичне запитання: доки вже нас будуть притискати ненажерливі монополісти?