Я допив залишки кави, відкрив електронний гаманець, набрав особистий ідентифікаційний код і мізинцем  клацнув по піктограмі циферблата. Виявилося, що до початку ювілейного вечора зустрічі випускників нашого класу залишалося рівно чотирнадцять хвилин. Раптово прозвучав пронизливий сигнал і на екрані вискочило віконце з попередженням: “Дія ліцензії на користування рішеннями служби точного часу минає через дві години тридцять вісім хвилин. Бажаєте зареєструвати платіж зараз ? ([Т]/н)?”  Я не бажав і захлопнув кришку. Відчуття небезпеки, що насувається тільки впорскнуло додаткову порцію адреналіну.

Прозорі двері інформаційного залу плавно роз'їхалися, і на порозі з'явилася Ганна Петрівна.

Більше всього вона була схожа на ту стерву, якою я встиг її запам'ятати. Ті ж хижо піджаті губи. Той же, пронизливий аж до сечового міхура погляд. Те ж зібране на потилиці в коров'ячий млинець волосся. Та ж зневажливо-зверхня хода сушеної вобли із опікунського комітету.  Тільки постаріла на десять років, звичайно. В руках вона тримала велику коричневу коробку. Я по звичці зіскочив на ноги.

Сиди, не вставай, кивком голови вчителька повернула мене на місце.

Як добре, що ти все-таки написав листа і повідомив про своє бажання прийти. Це, — вона поставила коробку на стіл, — торт. Шоколадний, твій улюблений. Я сама його спекла.

Я подумав про те, що останню фразу вона могла не вимовляти. Якщо б це було не так, то фіг мам я зараз витрачав би час.

Вона сіла поруч і наливаючи каву в мою пусту чашку запитала:

Ти помітив, як змінилася наша школа?
Угу, — на цей раз прийшлося кивнути мені.
Чотири інтернет-класи останнього покоління. Ескалатори на всіх поверхах. Тривимірний кабінет анатомії. Тренажерний зал фізкультури мозку. І все це, звичайно, завдяки дотаціям отриманим від продажу ліцензій на інтелектуальну власність.

Я промовчав. Я взагалі за останні десять років став менш говірким.

Дарма ти на мене дуєшся. Це було зроблено для твоєї ж користі. Надіюсь, тепер ти це розумієш ?
Я сидів, набравши в рот кави.

Дотримання прав використання інтелектуальних продуктів — саме велике досягнення сучасності. Закон про ліцензування подарував майбутнє нашим дітям. Без його впровадження у свідомість суспільства закрилися б тисячі заводів.  Мільйони людей залишилися би без роботи. Не залишилося би грошей на медицину, рішення екологічних проблем, соціальні програми. Недотримання елементарних правил чесності ...
Договорить їй не вдалося — електрона дошка загорілася, нагрілася, і на ній показалося радісне обличчя молодої жінки з обличчям дивної свіжості.

Боже мій, Свєта Сергієнко! — Ганна Петрівна відрепетирувано сплеснула руками. Я був готовий поклястися, що увесь її сьогоднішній ранок був присвячений заучуванню імен колишніх учнів перед цифровим зеркалом. — Як же ми всі за тобою скучили! Ну, як ти там поживаєш ?
Обличчя жінки на екрані спотворилося сліпучою посмішкою:
В мене все чудово. Тільки я вже давним-давно Шишкіна, а не Сергієнко. З тих пір, як ми з чоловіком придбали ліцензію на шлюб. Ми переїхали в Париж, у нас четверо дітей, чудовий будинок і високооплачувана робота. Величезне вам Дякую за чудове виховання. Привіт, Нік! — жінка підмигнула в моєму напрямку. Я вяло помахав рукою і перевів погляд на Ганну Петрівну. Здавалося, ще мілісекунда — і на її очі навернуться сльози розчулення розміром зі страусине яйце.

На екрані з'явилося нове вікно з вольовою загорілою фізіономією молодого чоловіка. Без сумніву, воно належало Жені Якименко.

Женічка! — задихнулася від счастя Ганна Петрівна. — Ти звідки?
Здрастуйте, дорого наша вчителько! Я із Оксфорда. Привітайте мене: тільки що, буквально вчора, продовжив ліцензію на придумування віршів! Якщо дозволити, із задоволенням пришлю вам щось новеньке.
Звичайно! — почався черговий приступ радості. — Ти що питаєш?!
А в цей самий час в третьому вікні демонструвала білосніжні зуби чергова життєрадісна дама.
Надюша Юрченко! Ой, і зовсім не змінилася!
А я боялася, що не взнаєте! Дякую, в мене все краще всіх! — динаміки вибухнули хіхіканням. — Уявляєте, я виграла в лотерею ліцензію на ...
Далі слухати це марення я не став. Мене мутило. Я висипав на долоню дві таблетки аспірину, запив їх захолонувшою кавою і відійшов до вікна.

Через двадцять хвилин, коли спектакль, в кінці кінців, закінчився, я обернувся. Екран погас. Ганна Петрівна притискала до очей білосніжну мережевну хустинку.

— Ось бачиш, — схлипнула вона носом, — в них все добре. Зрозумій же, я просто не могла тоді вчинити інакше. В той день, коли я застала тебе в туалеті, коли ти грав в неліцензійний “Тетріс”. Я була змушена зателефонувати в Загін Моралі Оперативного Покарання. А вже суд присудив тебе до десяти років виправно-мозкових робіт. Думаєш, мені було приємно? Ні, ти скажи, мені дійсно потрібно знати твою думку.

Куточки вуст самі по собі утворили деяку гіркувату пародію на посмішку.

Ганна Петрівна! Проблема полягає в тому, що ви недостатньо добре проінформовані. Свєта Шишкіна не може в даний момент знаходитися в Парижі. Три роки тому в неї не вистачило грошей, щоб придбати ліцензію на право виховувати четверту дитину. В результаті сім'я в повному складі була депортована в компіляційний табір під Редмондом. Без права користування електронною поштою, звісно, — я з насолодою слідкував за випучуванням її очей. — Далі ... Женю Якименко минулої осені спіймали за читанням газети в громадському місці. Без відповідної ліцензії, звісно. І, зрозуміло, побили до напівсмерті. В лікарні виявилося, що він став повним ідіотом. Єдине, на що він залишився здатним, так це користуватися останньою версією нашої чудової операційної системи, — вчителька застигла з відкритим ротом. — Надію Олександрівну Юрченко заарештували в той момент, коли вона за допомогою пензлика, полотна та фарб робила піратську копію зображення пам'ятника Ярославу Мудрому. Тобто безпосередньо біля підніжжя пам'ятника. Тепер по вироку інтелектуального трибуналу Надія Олександрівна до кінця своїх днів буде малювати банери для потреб  уряду, народу і щастя наступних поколінь.

Ганна Петрівна спробувала піднятися із за стола.

Сидіть, не вставайте, — я постарався вкласти в жест увесь сарказм, на який був здатен.
Але... Але... — вона старанно підбирала потрібні слова. — Але вони скоїли злочин, в кінці-кінців! Вони обікрали всіх нас! А злодій повинен...
Абсолютно вірно! — я з насолодою продемонстрував їй шедевр мого дантиста. — Злодій — це головний ворог суспільства на сучасному етапі. Тут ми підійшли впритул до другої проблеми. Уряд, народ і кожна чесна людина вважають, що на сучасному етапі ворог невартий того, щоб тримати його в тюрмі. Ворог повинен бути знищеним. Ось чому я до вас і прийшов, дорого Ганна Петрівна, — із внутрішньої кишені піджака я витягнув службовий “Вальтер ПК” і прицілився в переносицю вчительки. Знаючи, що в програмі “Користувач і Закон” мене побачать сто мільйонів людей, чітко, як колись вчили, продекламував:
Ваша ліцензія на виготовлення домашніх тортів для некомерційного використання закінчилася півтора місяці тому.
І на секунду затримавши дихання, виконав вирок.

На дошці з'явилася лисувата голограма шефа:
Чудова робота, вітаю. Ми тут всім відділом спостерігали — вищий пілотаж. До того ж, це твоє двадцяте успішно виконане завдання. А раз так, то я негайно підписую ліцензію на право займати посаду Сертифікованого Інженера Справедивості. З представленням до нагородження орденом Святої Юлії. Сподіваюсь, ти розумієш, що це значить?
Звичайно, я розумів. Це значить, що жодна сволота тепер не посміє прислати мені пропозицію продовжити ліцензію на користування рішеннями служби точного часу. Тому що з сьогоднішнього дня я працюю на суспільство офіційно.

© Норвежский Лесной
Переклад — Київ 2008.